***

На стіні в моїй кімнаті,

Вбравшись у рушник,

Дивиться Тарас суворо,

Та мені душу веселить.

То Шевченко дивиться сердито,

Його обличчя слізьми вмито,

Бо дитинство в сироти тяжке.

Втратив ще маленьким

батька й рідну неньку,

світ му став немилий

у чужій родині.

Йшов Тарас до дяка

здобути знання,

та доля така-сяка

не почула благання.

Знущалися над Тарасом:

Били, не жаліли –

та в сироти всередині жевріла надія,

що навчиться малювати,

писати й читати,

що не буде копійчину

у пана благати,

що звільниться й він колись

з кріпацького рабства.

Серце каже:

«Не журись»,

й Тарас замовкає.

В думці долю питає,

за що вона так карає

його сиротину,

за те, що не злюбив він

отую годину,

як родився на світ божий

добрий, милий, гожий.

Отож не простая

отая картина

у очах – дорослий,

у серці – дитина.